Хоспіс: у темряві та самотності лише людська підтримка не дає впасти у прірву
«Коли ви влаштовуєте обід або вечерю, не запрошуйте тільки своїх друзів або братів, або родичів, або багатих сусідів через те, що вони, мовляв, запрошуватимуть вас у відповідь, і ви отак повернете витрачене. Ні, коли ви приймаєте гостей, запросіть бідних, калік, кривих і сліпих. І в тому, що вони не мають чим віддати вам, але Бог відплатить вам у День воскресіння праведних» (Від Луки 14:12-14).
Моє ім’я Юрік. І зараз це єдине, що у мене залишилося з минулого.
Колись я бачив, як сонце сходить над Араратом. Я й зараз пам’ятаю кожен камінь мого села Нор Кянк, у якому народився. Тоді, на початку мого життя, світ здавався величезним, яскравим і сповненим обіцянок… Хто ж міг передбачити, що його фінал буде настільки темним та самотнім?
У 1986 році я приїхав на Донбас, і місто Часів Яр стало моїм домом. Хотів підкорити цей світ, і так і робив. Відкрив кооператив – власне виробництво пакетів, створив родину. Я був чоловіком, батьком і господарем своєї долі.
Але доля підступна. У 90-х вимушено перевіз бізнес у Сіверськ, тримався до останнього. Та бізнес згорів, сім’я розпалася. Я залишився один.
Поїхав на батьківщину, потім у Підмосков’я. Знов запускав верстати, робив поліетилен… Може, з часом щось би і налагодилося, якби не трапився серпень 2020-го. Тоді я летів до Вірменії, і через карантин довелося робити пересадку у Києві. У аеропорті мене пограбували. Жорстоко. Підло. Отримав важку травму голови, втратив гроші, документи… Здається, саме там я почав втрачати сам себе. Але згадав єдине місце, де колись був щасливим. Часів Яр. Думав, що повертаюся до родини, але повертатися не було, куди…
Колишня дружина мене не прийняла. Єдине, що зробила доброго – подзвонила у хоспіс. Так я опинився тут. Колись чужі стіни стали мені рідними. Тепло, їжа, турбота… Це усе я маю тут. Мені тут підставили плече, коли я падав у прірву, і МГО «Еммануїл» та їхня «Операція Благословення» були поруч весь цей час.
Прірва виявилася безмежною. Мої очі… Спочатку повністю згасло ліве. Праве бачило лише на 20%, але я чіплявся за них, як міг. Глаукома. Вироку немає скасування. Оформив інвалідність, але хіба це замінить зір?
Відтоді минуло п’ять довгих, нескінченних років. Знаєте, що найстрашніше? Не темрява – тиша. Моя донька жодного разу не подзвонила. Моя колишня жодного разу не спитала, як я. У грудях сочиться рана, яку неможливо залікувати – самотність…
Зараз я не бачу нічого. Темрява, що спочатку вкрала півсвіту, тепер поглинула його повністю. Медицина безсила. Я ще молодий віком, але всередині старий і розбитий. Маю допомогу психолога, намагаюся знайти сенс … але як? Як прийняти те, що більше ніколи не побачу людські обличчя? Як зрозуміти, чому для рідної крові я став привидом ще за життя?
Я ще тут. Я живий. Навколо чорна безодня. Але я радий, що у моєму житті є те, на що я можу розраховувати.
Небайдужі люди. Няні та інші люди з хоспісу, які стали мені друзями. Затишок, тепло та гаряча їжа. Це стабільність та допомога, що не дає остаточно зневіритись у житті. Дякую кожному, хто поруч. Дякую «Операції Благословення»!
Перейдіть за посиланням, щоб зробити добровільний внесок для підтримки «Операції Благословення»!
