«Молюся, щоб у нас був хліб»
«Хліба нашого насущного дай нам сьогодні» (Матвія 6:11, Луки 11:3).
Маленьке містечко Гребінка на Полтавщині Тамара називає раєм та це місцем Божого спасіння. У порівнянні з її рідною Костянтинівкою тут так тихо, що ніби й взагалі немає війни.
Як і долі мільйонів українців, життя цієї 68-річної жінки докорінно змінилося, щойно почулися перші російські постріли. Так само, як і її земляки, вона пережила те, що не повинно відбуватися з жодною людиною. Втратила членів родини, свій дім, рідне місто, спокій… Могла зневіритись і впасти у відчай, але поруч те, що її тримає, як і ті, хто за неї тримаються – її онуки, які втратили батька під час кривавої російсько-української війни.
«Я з Костянтинівки. Мала три квартири, та усі три зараз зруйновані бомбами. Разом з моїми двома онуками ми з 2014 року жили біля підвалу, – розповідає Тамара. – Пережили страшне: постійні обстріли, голод, холод, страх… Місяцями не бачили неба, тільки стеля підвалу та стіни, що тремтіли від вибухів.
Коли вже зовсім не було чого їсти, військові приносили нам картоплю, тушенку. Якось принесли дітям кавун. То був звичайний кавун, але діти плакали від радості, бо три з половиною роки такого не бачили.
Води не було. Газ вимкнули, вірніше – розбомбили. Ми топили багаття, зробили грубку з чотирьох цеглин – готували їжу просто на сирій землі. Ходили за водою до колодязя. Спали на картонках. Двері будинку не зачиняли, щоби, якщо почнеться обстріл, можна було миттєво вибігти до підвалу. Чекали, що війна скоро закінчиться…. Чекали, натомість прийшов коронавірус. Ми думали, що це найстрашніше. Але почалося ще гірше – ракетна війна проти цивільних.
Нас евакуювали «Білі ангели». Під обстрілом. Я плакала, коли ми виїжджали... Бачили, як біжать налякані корови у полі. Бачили, як жінка тягла волоком тіло померло го чоловіка, щоби поховати його прямо на ділянці. Це неможливо забути…
Спершу нас вивезли до Дружківки, але там почалися сильні обстріли. Потім до Києва. І там також бомбили. Лише з четвертої спроби ми дісталися до Гребінки.
Тут відносно тихо. Тут не стріляють. Я щаслива! Мої внуки мають хоч трохи мирного неба! Їхній тато загинув ще у 2014 році, коли почалася східна війна. Вони тепер зі мною. Мої пташенята. Мої сили жити…
Пенсія у мене маленька, майже все йде на оренду та комуналку. Часто у нас просто нема за що купити навіть крупу – нема що їсти. І тут нам допомагають. «Операція Благословення» та благодійники з Німеччини CBN Deutschland дають нам хліб – безкоштовний, свіжий і м'який! Я щоразу чекаю на той батон як на свято.
Діти просять хліба, а я молюся, щоб він був.
Я не хочу звідси нікуди їхати. Тут я відчуваю, що жива. Тут я бачу небайдужих людей. Волонтери приносять речі – хай старенькі, але чисті, добротні. Вони приносять хліб. Чи не це головне?
Дякую вам, добрі люди! Дякую «Операції Благословення» та CBN Deutschland за те, що ми не голодуємо. За те, що нас не забули! Нехай у вас ніколи не буде війни! Нехай у вас буде хліб. Бо хліб – це саме життя.
Я вірю, що колись у всіх нас буде мир. Нас не будуть бомбити. І на кожному українському столі буде хліб. Теплий. Свіжий. Рідний!»
Переповідаючи пережите за останні роки, Тамара плаче. Але коли вона говорить про онуків та хліб, у її голосі чути силу любові та віри.
Дякуємо кожному, хто допомагає реалізовувати цей проєкт – як волонтерам, так і кожній людині доброї волі, яка фінансово підтримує «Операцію Благословення»!
Памʼятайте, що кожна запашна хлібина від «Операції Благословення» – це підтримка для людей, які опинилися у найскладніших обставинах за все своє життя!
Долучилися до проєктів добровільною пожертвою можна за цим посиланням. Щиро дякуємо!
