Підтримка ВПО: Нехай у зруйнованих життях відродиться надія!
«…і Він обітре кожну сльозу з їхніх очей, і більше не буде смерті, ні страждань, ні голосіння, ні болю, – вже більше не буде, тому що перше минулося» (Обʼявлення 21:4).
Лариса Вікторівна не може згадувати без сліз 8 березня 2022 року.
Маріуполь. Двір, переповнений переляканими та пораненими людьми. Холод. Вибухи десь зовсім поруч... І тут відчиняються двері.
Дядько Вітя. В руках — маленький пакетик з малиною, ще замороженою, із морозилки.
«Ось тобі квіти на свято», — усміхається.
Тоді, у 2022-му, це було простим вітанням. Це було святкування самого воскресіння, акт любові. А ще — знак, що вона жива, бо її не залишили й шукали до останнього серед руїн. За нею прийшли та повернули до життя всупереч самій смерті, що вирувала навколо…
До початку російського повномасштабного вторгнення Лариса Вікторівна навчала молодь у Маріупольському коледжі. Але за мить усі здобутки залишилися у минулому. Сама система її життя зруйнувалася під ворожими бомбами.
Згадує, як у перший день війни була у мами на іншій стороні міста, а чоловік зателефонував: «Що нам робити?»
Вона не вагалася. На одному видиху відповіла: «Ти залишаєшся із сином. А я – тут. Мама тут. Ми тримаємось».
Її мама жила на Лівому березі – тому самому, який у перші дні війни поливали вогнем з неба. У тому мікрорайоні, що одразу відмежувався згарищами та руїнами від решти міста. Ларису Вікторівну охоплює жах від самої думки, що могло б статися з її мамою, якби вона не була поруч. І вона була з нею до останнього. Хоча бачила, як з кожним днем світло згасало — спочатку в будинках, потім у серцях людей, а найстрашніше – один за одним загасали життя маріупольців.
«Коли над нами літали літаки, я навіть не могла молитися, – каже Лариса Вікторівна. – Завмирала. Просто стояла і чекала чи то смерті, чи то спасіння».
Як і більшість людей, вони сподівалися, що жахіття скоро закінчиться. Але війна і не думала зупинятись…
Одного дня коли Лариса Дмитрівна поралась на кухні, вибуховою хвилею її кинуло на підлогу. Скло з вікон летіло всюди. Ось тоді вона зрозуміла: залишитися тут — це померти.
Дядько Вітя не лише приніс ту малину. Він буквально врятував життя Лариси Вікторівни та її мами, бо забрав їх обох до себе. Туди, де була пічка. Тепло. Шанс вижити у цьому пеклі.
Коли вони нарешті вирішили виїжджати, Маріуполь вже був не містом, а суцільним згарищем. Напівзруйновані будинки. Багато хто загинув при спробі евакуації, а люди, які вижили, тулилися до розпалених вогнищ просто у міських дворах. Старі, молоді, та матір, яка притискала до грудей закутану в ковдру дитину…
«Це була страшна дорога. Кожен метр міг стати останнім», – згадує Лариса Вікторівна.
Жахало і те, що чоловік вирішив залишитися. Вона знала, що змушувати не має сенсу, але серце розривалося навпіл. Пізніше вони повернулися за ним, і – на щастя, тоді він поїхав. Їм вдалося дістатися до Галича, і тепер вони разом. Але війна залишила рани, які не зникнуть з часом.
«Він не хоче згадувати. А я не можу забути», – каже жінка.
У тихому затишному місті вона досі почувається чужинкою. Її дім назавжди лишився там, де тепер згарище.
«Маріуполь — це завжди була любов. А тепер це біль», – каже Лариса Вікторівна.
Але життя триває, і деякі зустрічі та події для неї схожі на зелені паростки, що пробиваються крізь випалену землю її серця. Одна з таких подій – пропозиція допомоги від «Операції Благословення».
Вона не просила нічого, бо звикла сама давати раду. Але коли «Операція Благословення» передала продукти, жінка зрозуміла: є люди, які не дозволять їй впасти.
«Я безмежно вдячна. Ви навіть не уявляєте, як це важливо. Це не просто їжа. Це підтримка. Це відчуття, що мене не забули! – каже Лариса Вікторівна. – Коли у твоєму житті більше руйнувань, ніж надії, навіть маленька допомога стає світлом! Дякую за доброту. За співчуття. За те, що ви поруч, навіть якщо ми ніколи не бачилися!»
Дякуємо кожному партнеру «Операції Благословення» за можливість підтримувати вимушених переселенців гуманітарною допомогою!
Допоможіть нам надавати ще більшій кількості ВПО щомісячні продуктові набори та насіння.
Перейдіть за посиланням, щоб зробити свій добровільний фінансовий внесок!
