Втративши дім, сімʼю і здоровʼя, він зберіг гідність та сенс життя

«Що є людина, що Ти пам'ятаєш про неї, і син людський, про якого Ти згадуєш?» (Псалми 8:4-5).

Щирість та дружність 62-річний Сергій Анатолійович успадкував від своїх батьків. Спостерігаючи за їх стосунками, працьовитістю та взаємною турботою, він змалечку мріяв про таку ж родину, як у них. Та таку ж любов бажав бачити у власному подружжі…
Коли він був дитиною, сімʼя переїхала з Харківської області до Горлівки (Донеччина), де він й прожив майже усе життя. Тут чи не кожен місцевий працює на шахті або заводі, й, щойно завершивши навчання, Сергій Анатолійович пішов на шахту «Кочегарка». 
Сім років пролетіли як мить. Але настав день, коли день шахту закрили. На той час Сергій Анатолійович вже мав, про кого турбуватися – у нього була сім’я та зростала маленька донечка.

«Я бачив, як чоловіки без роботи починають втрачати сенс життя, перетворюючись на тьмяну тінь самих себе. Я не хотів такого майбутнього і брався за будь-яку роботу», – розповідає чоловік. 
На превеликий жаль, вберегти родину не вдалося.
«Минали роки, одна криза починалася за іншою… Дружина пішла, донька вийшла заміж…» – сумно згадує Сергій Анатолійович. 

У 2014 почалася війна. Вибухи. Обстріли. Окупація… Тоді ж і сталося нещастя. 
Сергій Анатолійович повертався з роботи, коли неподалік від нього розірвався снаряд. 
«…Я втратив свідомість. Майже чотири години пролежав на морозі. Отримав контузію та обмороження, потім – ампутація обох ступнів. Слава Богу, що донька мене не покинула…»
Після цього був скрутний період у його житті, коли, шукаючи прихисток від війни, Сергій Анатолійович переїжджав із міста до міста разом із донькою та зятем. Зрештою доля привела його до Костянтинівки, а потім – до хоспісу у Часів Яр (згодом хоспіс переїхав до більш безпечного регіону України). Потрапивши до свого нового дому, Сергій Анатолійович був вражений, як багато небайдужих людей готові допомагати їм – самотнім і знедоленим. 

Нещодавно у хоспісі говорили про доброту, і Сергій Анатолійович із подивом запитав: «Невже нас і досі підтримують ті самі люди з “Операції благословення”, що і раніше?» 
Він дізнався про діяльність організації у 2021 році, коли його забирали з лікарні Покровська. Чоловік розчулився, дізнавшись, що є люди, які вірно рік за роком підтримують постраждалих від війни та допомагають знедоленим.

«Передайте мою безмежну вдячність! – попросив Сергій Анатолійович. – 

Я ще не зустрічав таких вірних своїй справі людей, як в “Операції благословення”! Вони не втомлюються допомагати зовсім чужим для них людям, піклуватися про нас, стареньких. Низький уклін усім!»

Попри гнітючі тягарі, Сергій Анатолійович мріє про самостійне життя у власному домі. Нещодавно під час спілкування з психологом він намалював своє найбільше бажання: затишну хатинку, криницю і корову… Так, його тіло пережило біль, втрати й війну. Але душа сповнена світла. Він бажає реалізувати себе та жити гідно, бути корисним і мати можливості забезпечувати себе самостійно. Це сутність гідної людини! 

Дякуємо кожному, хто підтримує благодійні ініціативи «Операції Благословення»! Кожен фінансовий внесок важливий для таких людей, як Сергій Анатолійович!

Щоб приєднатися до надання допомоги знедоленим, перейдіть за цим посиланням!
Щиро дякуємо!