Як хоспіс з прифронтового міста стає родиною відкинутим суспільством
Сьогодні тягар війни відчуває на собі кожен мешканець України. Важко тим, хто живе у більш-менш «тихих» областях, має роботу, здоровʼя та сімʼю. І неможливо уявити, якою жахливою боротьбою за виживання є кожен день поблизу вогневої лінії для самотніх людей з інвалідністю. Добре, коли є той, хто допоможе. А якщо немає?
За свої 46 років Наталя пережила стільки прикрощів, що іншому вистачило б на кілька життів. Народилася з інвалідністю, важко пережила смерть батьків, зазнавала жорстокого булінгу в дитячому притулку, була безхатньою, жила у ромській родині, зазнала відкинутості, бачила на власні очі початок війни у 2014-му, і – останній удар – ракетні атаки у рідному місті й справжнісіньке пекло повномасштабного вторгнення…
Наталія народилася в Амурській області (Росія). При народженні лікарі поставили дівчинці діагноз ДЦП, і сім'я вирішила переїхати до України, де, як вважалося, медицина набагато краща. Оселилися в бараку в маленькому містечку Часів Яр Донецької області. Усі сили родина направила на лікування доньки, але при цьому не приділяли уваги її освіті.
Все було добре, доки були живі батьки. Проте коли їх не стало, Наталя залишилася самотньою. Вона була не грамотна та не пристосована до самостійності. Потрапила до притулку, але це не допомогло налагодити життя. Вона зазнавала знущань і боялася залишатися одна в кімнаті, тому часто спала на вулиці, а вдень їздила містом і просила милостиню.
Якось подруга запропонувала Наталії оселитися у багатодітній родині, і вона з радістю погодилась. Але Наталія не знала, що це родина ромів. З цією сімʼєю молода жінка прожила кілька років – у неї забирали пенсію з інвалідності, натомість щодня підгодовували. Жахливою несподіванкою для її «опікунів» став напад епілепсії у Наталі. Жінку привезли до міської лікарні й залишили там. Звісно, після лікарні їй вже не було, куди повертатись…
Про самотню і зневажену суспільством жінку дізналися волонтери хоспісу з Часів Яр. Вони взяли її до установи, і це була мить, коли покинута напризволяще Наталя у 40 років знайшла справжній дім.
«Коли батьки померли, жити стало дуже складно, я часто голодувала. Якийсь час я ще жила в квартирі, але спускатися сходами було жахливим випробуванням, а тим більше підніматися. Але в нашому місті віруючі люди відкрили хоспіс і взяли мене до себе», – розповідає Наталія.
Цей притулок для безпорадних став для неї справжньою родиною, якої вона не мала з дитинства. У хоспісі жінка отримує належний догляд та не переживає про їжу та інші потреби. Завдяки небайдужим людям із «Операції Благословення» вона та усі інші пацієнти хоспісу забезпечені повноцінним харчуванням.
На жаль, випробування на цьому не закінчилися, бо почалося повномасштабне російське вторгнення. Як врятуватися від обстрілів, якщо ти не те, що бігти, а навіть ходити не можеш?
«Я жила в Часів Ярі, у мене там були рідні. Хоча я й не навчалася у школі, не вмію читати та писати, але в мене були друзі, – ділиться спогадами Наталя. Вона щоразу плаче, щойно згадає рідне місто. – Я дуже сумую за своїм містом. Коли потрапила до хоспісу, думала, що все погане позаду. Але прийшла війна...»
На щастя, засновникам хоспісу вдалося вивезти усіх підопічних з Часів Яру на Хмельниччину. Тут тихо і затишно, усе сприяє відновленню після страхів війни. Більшість підопічних хоспісу як і Наталія, не можуть вільно рухатись. Серед них є й ті, хто вже не говорить. Та тут є те дещо найважливіше – відчуття сімейного кола підтримки, коли один допомагає іншому й кожен намагається дбати про того, хто поруч. Попри свої фізичні обмеження, Наталія знаходить радість життя у посильному русі на ходунках на колі спілкування.
«Попри тягар війни, безхатнього життя і тяжкої евакуації, мою душу гріє те, що є поруч вірні та чесні люди. Такі, як з “Операції благословення”, які регулярно допомагають і годують нас різноманітною ситною їжею. Дякую вам!» – каже Наталія.
А “Операція благословення” продовжує підтримувати та допомагати знедоленим українцям, як і всі попередні важкі для нашої держави роки! Дякуємо кожній небайдужій людині за це! Дякуємо усім закордонним та українським партнерам!
Бажаєте долучитися до допомоги таким людям, як Наталія – перейдіть за посиланням нижче. Щиро дякуємо!
Зробити добровільну пожертву
