«Жити» замість «виживати»
«…І надолужу Я вам за ті роки, що пожерла була сарана» (Йоїл 2:25).
«Операція Благословення» регулярно підтримує продуктами установи, де знаходять опіку покинуті долею люді, що опинилися віч-на-віч перед лицем страждань і військовими небезпеками. Одна з них – хоспіс, що вимушено переїхав з м. Часів Яр до більш спокійного українського регіону. Олександр – один з його пацієнтів.
Батьки Александра були звичайними працьовитими українцями, та їх обох забрала тяжка хвороба, коли йому не виповнилося й п’яти. Хлопчика до себе взяли дідусь із бабусею – виховали, зігріли любов’ю і зробили все можливе, аби дитина не відчувала себе покинутою.
Олександр відчував відповідальність перед ними – його єдиною сімʼєю. Він зростав із думкою, що мусить стати на ноги якомога швидше, щоб не бути для них тягарем, а стати опорою.
Після школи вступив на бюджет до інституту, закінчив, але пішов до армії, а після служби зустрів кохання й заснував сім’ю. Народилися двоє діток. Працювати пішов у шахту, бо для чоловіків із шахтарських міст ця важка небезпечна праця – чи не єдиний шлях до гідного заробітку.
Життя здавалося стабільним: діти, робота, дах над головою... Але, як це часто буває, усе змінилося раптово — і боляче.
Олександр кожен день проводив на шахті й повертався втомленим і виснаженим. Користуючись відсутністю батька та його непоганим заробітком, його син потрапив у погану компанію… Скоїв грабіж. Вбивство. І — отримав довічне ув’язнення.
Олександр так і не зміг оговтатись від цього удару. Душа ніби відлетіла. Він почав пити, стосунки в родині зруйнувались. Почалися сварки, віддалення... Дочка поїхала на навчання, дружина пішла… А потім — війна.
Після 2014 року остаточно обірвався звʼязок з донькою, яка залишилася у Донецьку. Та й, правду кажучи, вона особливо не цікавилася долею батька. У великій війні 2022 року Олександр залишився в рідному Добропіллі, й певний час здавалося, що біда сюди не дотягнеться. Та фронт невпинно наближався…
В якийсь момент Олександр зламався. Вибухнуло усе разом: біль, самотність, минуле…
У нього стався інсульт, а коли впав, то зламав шийку стегна.
Олександр перестав ходити. Пам’ять почала зникати. Він не пам’ятає, як потрапив до лікарні, як опинився в хоспісі. Та й не було нікого, хто б ним цікавився – навіть колишня дружина, яка жила поруч, жодного разу не навідалась.
Волонтери хоспісу познайомились з Олександром, коли він втратив усі, включно з надією. Привезли до хоспісу. Тут, крок за кроком, він почав відновлюватися. Навчився знову стояти на ходунках, почав розмовляти. Його очі більше не порожні — у них знову з’явився вогник.
Олександр живе серед людей, яким він не байдужий. Він потребує щоденного догляду, медичних препаратів, реабілітації, теплого одягу, гігієнічних засобів... Хоч сам нічого не просить — звик терпіти.
Коли ми розповіли Олександру про підтримку від «Операції Благословення», він був щиро зворушений. Чоловікові було важко повірити, що є люди, які, не знаючи його особисто, все одно відкривають своє серце й допомагають йому.
«Операція Благословення» — це більше, ніж просто благодійність. Це — віра в людяність, яка не згасає навіть у найтемніші часи. Руки, що підтримують, коли вже не залишилось сил триматися. Це — тепло сердець, що зігріває навіть тих, хто давно звик бути самотнім.
Дякуємо щиро кожному, хто продовжує вірити в добро і дарує надію знедоленим людям, які давно її не відчувають! Саме завдяки вам — вони не самі.
Фінансово підтримати цей та інші проєкти «Операції Благословення».
Щиро дякуємо!
